Департамент освіти і науки

Хмельницька обласна державна адміністрація

Відбувся обласний заочний конкурс авторів-гумористів «Власні усмішки» серед учнів та працівників професійно-технічних навчальних закладів

Листопад 9, 2017 Освіта|Професійно-технічна освіта 506 переглядів

«Сміх – це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя»
Віктор Гюго

Традиційно восени Хмельницький державний центр естетичного виховання учнівської молоді проводить обласний заочний конкурс авторів-гумористів «Власні усмішки» серед учні та працівників професійно-технічних навчальних закладів.
Мета конкурс – виявлення талановитих та обдарованих учнів, розкриття творчого потенціалу та літературних здібностей учнів та працівників професійно-технічних навчальних закладів області.
Цьогоріч на конкурс були представленні гуморески учнів та працівників з 22 професійно-технічних навчальних закладів області. Зокрема за призові місця змагались 14 працівників та 23 учня ПТНЗ.
Велика кількість учасників – свідчення неабиякого зацікавлення молоді літературним словом, зокрема гумором. Тому конкурсні роботи такі розмаїті, різнопланові та перспективні.
Роботи учасників містили цікаві віршовані та прозові гуморески, автори яких творчо, оригінально, у дотепній формі розкрили обрану тему та свої естетичні смаки. Роботи переможців показали, що учасники конкурсу мають творчий потенціал та літературні здібності.
Кожна із представлених гуморесок змогла похизуватись органічністю тексту та може стати неабияким внеском у розвиток сучасної української літератури.
Необхідно відзначити оформлення конкурсних робіт ДПТНЗ «Славутський професійний ліцей» та ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти».
Даний конкурс сміливо можна вважати  важливою ланкою у професійному становленні учнівської молоді, досвід написання гуморесок дозволить  учням та працівникам ПТНЗ почувати себе впевнено у будь-якій сфері навчальної діяльності.
За поетичну майстерність, дотепність та оригінальність гумору дипломом І ступеня нагороджено: Овсієнко Дмитро – працівник ДНЗ «Хмельницький центр професійно-технічної освіти сфери послуг», Кондратюк Віта – працівник Хмельницького професійного ліцею електроніки та Мартинчук Катерина – учениця Хмельницького професійного ліцею; дипломом ІІ ступеня: Маслова Лариса – працівник ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти», Кравчук Станіслав – працівник Вищого професійного училища №25 м. Хмельницького, Саміло Галина – учениця ДПТНЗ «Деражнянський професійний аграрний ліцей» та Мазярко Євген – учень Вищого професійного училища №38 смт. Гриців; дипломом ІІІ ступеня: Лікнарович Олена – працівник Вищого художнього професійного училища № 19 смт. Гриців, Подлознюк Катерина – працівник ДПТНЗ «Славутський професійний ліцей», Москалюк Микола – учень ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти» та Лісневська Емілія – учениця ДПТНЗ «Лісоводський професійний аграрний ліцей».
Хмельницький державний центр естетичного виховання учнівської молоді бажає усім учасникам обласного заочного конкурсу авторів-гумористів «Власні усмішки» натхнення та нових творчих злетів. Нехай же посмішка та жарти завжди піднімають настрій усім навкруги!

Культорганізатор ХДЦЕВУМ
Савчук Ю.В.

Овсієнко Дмитро – працівник ДНЗ «Хмельницький центр професійно-технічної освіти сфери послуг»
Ожеледиця
Не знав я, друзі, лиха,
Проблем і чорних бід,
Допоки, йдучи тихо,
Не гепнувся на лід.
Десь так о сьомій ранку
Виходив я надвір,
Не було ще світанку,
На небі – безліч зір.
Лиш перший крок ногою
Я впевнено зробив,
І ледве головою
Асфальт я не розрив.
Та легше в цю хвилину
Вже стало, вам кажу,
Впав навіть не на спину –
На те, на чім сиджу.
Встаю і крекчу трохи,
Йти взимку маю хист,
Та в боки їдуть ноги,
Йду, наче фігурист.
За дерево чіпляюсь,
Тремчу вже, а не йду,
Бо ледь не опиняюсь
Я вдруге на льоду.
Під дубом відпочив я,
Прогнавши переляк,
В автобус поспішив я,
Узяв себе в кулак.
Вже горя я не знаю,
Чужий мені вже страх,
В автобус я «в‘їжджаю»,
Немов на ковзанах.
Так їхать було тісно,
Що в шубі я аж впрів,
Стояв все, бо присісти
Чомусь я не зумів.
Боліло в мене ззаду,
І ноги, і спина,
Зимі я вже не радий,
Коли вже та весна?
На ковзанку, на глянець
Виходимо ми знов,
Хтось з учнів сів на ранець,
Розгін взяв – і пішов!
Та серце гарна думка
Наповнює моє,
В одну й ту саму лунку
Вдруге снаряд не б є.
Та думка мене тішить,
Як йду я по льоду,
Як гепнувся раніше,
То більше не впаду!
По глянцю йду веселий,
Аж тут – кошмарний сон:
Пускаю з рук портфеля,
Цілуючи бетон.
Спізнитись неохота,
Уроки на меті,
Доїхав до роботи
На носі й животі.
Проводжу я уроки,
Щось учням я кажу,
Тим часом чешу боки
І те, на чім сиджу.
Додому йти боюся,
Пришліть хтось ковзани,
Бо в класі поселюся,
Щоб жити до весни.
Болить все і ходити
По льоду втратив хист,
Бо я – лиш бідний вчитель,
На жаль – не фігурист!

Збір сливок на дачі
Зігріло літо мою кров,
Вже осінь наступає,
На свою дачу я прийшов,
Робити що, не знаю.
На тиждень, ще й на триста днів
У мене там роботи,
Від жаху, друзі, просто впрів,
До сьомого аж поту.
Водиці так багато пив,
Щоб бути в формі й силі,
Нарешті я вже попалив
З городу все бадилля.
Сміється слива у саду,
Нема коли присісти,
Я швидко слив собі нарву,
Бо дуже хочу їсти.
На дачі сам собі я пан,
Та краще, як нас двоє,
З’явився звідкись вже Степан,
Вітається зі мною.
Сливки на дереві висять,
З Степаном ми їх їли,
Високі гілки підпилять
Ми згодом захотіли.
Висіли високо сливки,
Драбину ми тягали,
Нарвав їх жменю-із руки
Усі повилітали.
Кричу й Максиму: “Йди сюди,
Бо сливи треба рвати,
Не в рот, а в відра їх клади,
Будеш допомагати”.
Ох вигналася слива вгору,
Драбина вже коротка,
І думав довго я в цю пору,
Бо сливочка ж солодка.
А сливка сяє рум’яненька,
Максим виходить з хати,
Несе драбину коротеньку,
Немає що казати.
Коли друзяки коротеньку
Дали мені драбину,
В капусту падав зелененьку
На бідну свою спину.
Капусту сильно я потовк,
Пилюка й ґрунт на пиці,
Степан угледів і замовк,
Як бачив, що твориться.
В капусті ще була трава
І бур’яну немало,
Тому нещасная спина
Не дуже постраждала.
Вже сів я, сперся на ломаку,
Вони пилу тягнули,
Спиляли, гупала гілляка,
Що аж у полі чули.
Лежала гілка на землі
І сливи теж лежали,
Втомились ми і трохи злі
Швиденько їх збирали.
Довгенько друзі кайфували,
Сливки пахучі їли,
Та сливок їм не вистачало,
За пляшкою ходили.
Та вам говорю не про це,
Що в мене всі хиляли,
А вдячний дуже їм за те,
Що гілку підпиляли.
І змайстрували ми драбину,
Вже довгу, не коротку,
Як на город впаду на спину,
Займу, напевно, сотку.

КОНДРАТЮК Віта – працівник Хмельницького професійного ліцею електроніки
ПЕРСПЕКТИВА
-Девять класів я відмучив,-
каже татові Григорій,-
Неповернуся нізащо
більше я в той крематорій.

-В ПТУ підеш натомість,-
каже йому тато,-
Вибирай лиш спеціальність,
їх там є багато.

-Мені треба після школи
трохи відпочити.
І, взагалі, я не хочу
більше тату вчитись.

-Як не хочеш більше сину
ти науку вчити,
значить треба якнайшвидше
тебе одружити.

Жінка буде на роботу
їздити у місто,
А ти будеш шити, прати,
і варити їсти.

І в свої 16 років,
сину мій Григорій,
Без науки до старості
Ти – домогосподар.

Поки молодий, то вчися,
Щоб достойно жити.
І тоді у зрілості
зможеш відпочити.

Вислухав Григорій
Версію оту:
-Ні, піду я,- каже
краще в ПТУ !!!

ПРОГУЛЯНКА
-Заляпані штани,
У плямах весь картуз.
Звідкіль прямуєш ти,
Маленький карапуз?
-В гостях був у весни!
-Аде ж вона живе?
-А треба туди йти
Де той струмок тече,
Де пролісок розцвів,
Розмерзлася ріка
І вийшла з берегів,
І стала ген яка!
Де молода верба
Бруньками одяглась.
Чудова це пора!
-А пляма де взялась?
На лобі…!? На щоці..!?
На картузі, мій друже!?
-Я зустрічав весну,
Гулявши у калюжах!!!

МАРТИНЧУК Катерина – учениця Хмельницького професійного ліцею

Найкращий в світі хлопець!
Дівки, такого хлопця маю,
Не був ще п яним він чи злим,
Ніколи я його не лаю,
Сто років житиму я з ним!
Із ним живемо душа в душу,
Щаслива дуже зараз я,
Усім вам розповісти мушу,
Яким прекрасним є життя!
Як я на кухні борщ варила,
Допомогти Іванко мав,
Каструлю всю, аж втратив сили
Вмолов і руки облизав.
Коли я хату підмітаю,
Не лишить мій Іван мене,
Лежить і книжечку читає,
Як мию кухню – їсти йде.
Як восени город копаю,
Іванко й тут зі мною є,
Він вийде з хати до сараю
Й мені лопату подає.
На дачі часом тяжко жити,
Та поміч завжди є мені,
Вже землю треба розпушити,
Несе Іван мені граблі.
Як рву я яблука і сливи,
Довіритися є кому,
Лізу на дерево й щаслива,
Іван же зловить, як впаду!
З роботи може теж зустріти,
Якось вночі з ним пізно йшли,
Аж двоє йдуть: «Дай закурити!»
Ще й ледь в обличчя не дали.
Коханий мій не розгубився,
Летів він так, що з п ят йшов дим,
Так за Іванком закурилось,
Насилу встигла я за ним!
Змалечку вірила я в Бога,
Що хлопця гарного знайду,
Іванка маю золотого,
Відведе лихо і біду.
Без тями я його кохаю,
Мені лиш радість він несе,
Злі язики хай замовкають,
Бо не накажеш серцю й все!

МАСЛОВА Лариса – працівник ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти»
ДОЧЕКАЛАСЯ
Анжеліка в Балині
Дівчина на виданні
На дивані позіхає:
Принца, бач, свого чекає,
Ще й на білому коні.
Фельдшер сватався – не те,
Ліками від нього тхне.
Музикант теж не до шмиги,
З ним лиш нерви попсуєш:
Залицяльниці й інтриги…
Де ж ти той єдиний? Де ж?
В доктора мала зарплата,
Вчитель трохи лисуватий,
Слюсар загляда в чарчину,
В кухаря нема машини…
А роки все йдуть та йдуть,
Дівці зморшок додають.
Вже пройшли весна та осінь,
Зима знову промина,
«Гонор, – доцю, – мама просить,
Заховай свій, бо ж літа…»
…То ж якось на Дмитра хвіртку
Дядько сивий відчиня,
Бо надумав сватать дівку:
«Що, підеш за мнов, мала?
Сидором мене всі кличуть.
Маю хату та хліви,
Твоя врода мені личить,
За хазяйку будеш ти.
Коника, як бачиш, маю,
Хоч не білий, та дарма,
З ним скачи хоч до Китаю
І до ферми, й до млина…»
Мама в сльози, тато вуса
Крутить: діло ж бо пішло,
І нарешті Анжелюсю
Щастячко таки знайшло.
Тут і подружок принесло:
«Ти, Анжелочко, прикинь,
Це тобі іще повезло:
Міг прийти один лиш кінь.»

КРАВЧУК Станіслав – працівник Вищого професійного училища №25, м.Хмельницького
Дємбєль
Пора осіння кличе молодь навчатися кого куди,
А я у ВПУ подався, там не були мої сліди.
Навчався я слюсарній справі, з автомобілями дружив,
Після навчання пішов в військо, в спецназі сторожем служив.
Каптьорщиком я був у роті, бо видавав усім трапйо –
Труси, онучі, рвані майки, був, як – Шматко…Ну,… Йо-ма-йо!
На дємбєль готувався зрання, гармошку в чоботях зробив,
Відкрив ворота, взяв цигарку й в затяжку добру закурив.
На грудях бойові відзнаки, берет, ну все, як має буть.
Та раптом десь патруль узявся, й в комендатуру вже ведуть.
Я їм кажу: «Чекайте люди, я відслужив, вже не солдат,
А їхній главний мені тихо: «Чого ти вдівсь, як на парад?»
Іду, як ніби заключонний, руки заломлені назад,
Штовхають в спину автоматом. Ну, це вже просто – дєтскій сад.
– «Куди втечу, коли вас троє і всі з оружієм в руках».
І тут мені по вухах чую … Бабах! Бабах! Бабах! Бабах!
Ох, я тоді так розлютився, згадав – чому нас вчив спецназ,
Розкидав їх у різні боки, угнав чийсь транспорт, дав на газ.
Якби я в ВПУ не вчився і автосправу не любив,
Тоді б патруль мене догнав би і ребра всі переломив.

Гуртки
Зустрілись якось кум із кумом, і почали розмову…
Чи можна розігнуть руками, з копит коня підкову.
В дворі зібралось повно люду – старі, дорослі, діти,
Щоб на це дійство з сторони очима поглядіти.

І, ось процес той розпочався, з кумів піт градом ллється,
Старі й дорослі ржуть, як коні, а дітвора сміється.
Була невдала перша спроба, зробили передишку…
І кум до кума каже: «Досить,… бо нам настане кришка!»

Сіли, згадали рідну школу, як добре було жити,
Гурток, що звався «Фокус – Покус», де вчили, як дурити.
А потім узяли підкову, й до гіпсу приложили…
І, вийшла форма така сама. Тепер не треба сили.

Автомобільним чорним лаком вони її покрили
І, перед людством розломили, що ті – роти відкрили.
Із цього висновок виходить, що треба все учити,
А особливо, щоб все знати, то на гуртки ходити.

МАЗЯРКО Євген – учень Вищого професійного училища №38 смт. Гриців
Віщий сон
Каже дід: «Бабо, пора,
Мовби чорна та діра,
Тягне на той світ мене,
Смерть в обійми вже гребе.
Ведем корову на базар
І без зайвих скажу чвар
Треба мати копійчину
На костюм і домовину,
На поминки і хреста.
Все кажу це не спроста:
Віщий сон вночі наснився,
Мовби вдруге одружився,
Наречена цілувала,
З мене душу витягала.
Я прокинувся в гарячці,
Губи всі мої в болячці,
Дивись, бабо, пухірці
Геть обсіли їх усі».
Діду, годі, схаменись,
В Інтернет сядь, подивись,
Герпес всівся на губах,
А дівиця та у снах,
Кіт тулився цілу ніч:
З дощу вдерся він на піч.
Годі тобі, схаменись,
Йди у хлів і розімнись:
Там корівка їсти хоче,
Ще й лизне тебе охоче.
У лісах хай сон блукає,
Смерть у хащах почекає.
А корівка ж годівниця
Нам з тобою ще згодиться.

САМІЛО Галина – учениця ДПТНЗ «Деражнянський професійний аграрний ліцей»
«Діловий» Гнат
Раз приїхав хлопець Гнат в профліцей вступати.
В канцелярію зайшов заяву писати:
«Прошу вас мене прийнять старостою групи,
Бо я лідер по життю й тягнусь до науки.
Спеціальность не важлива, я любу здолаю,
Мене Бог не обділив, клепку я ще маю.
Батя каже: в мене дар – на людей впливати,
Тож мені лише в начальство шляхи торувати.
Дисципліну у ліцеї буду я тримати,
І нікому не дозволю порядок зривати.
Можу бити кулаками, ліктьом, головою,
В групі будуть всі шовкові вчитися зо мною.
За свій труд нічо не прошу і не вимагаю,
Але всю дірєкцію я прєдупріждаю,
Шо не треба мене дуже грузити знаннями
І по перших сигналах докликатись мами.
Всі питання напряму рішати зо мною,
Шоб не прийшлось вам обходить мене стороною.»
Прочитавши суть заяви, вивчивши бажання,
Дали відповідь Ігнату на його прохання:
Бачим, хлопець ти не промах, знаєш чого хочеш,
Але вибач, ти лише голову морочиш.
В нас не курси начальників, і не ринг для бою.
У нас, хлопче, лише думать треба головою.
Ми вчимо водити трактор, точити, стругати,
А не жити по-армійськи, всіх в страху тримати .
Тобі шлях лежить, напевне, до будбату, друже,
Там таких, як ти, чекають й полюбляють дуже.

ЛІКНАРОВИЧ Олена – працівник Вищого художнього професійного училища № 19 смт. Гриців
Профорієнтація
За вікном світило сонце, пташечка співала,
Я сиділа на роботі, в столі прибирала.
Сонце гріло мені спину, вуха цілувало,
На подвір’ї пси бродячі гризли жовте сало.
Раптом двері відчинились і до мене прямо
Зайшов Уілліс Брюс, Шварцнеггер і Сердючки мама.
– Добрий день! Ви нас впізнали? – й смикає плечима.
А у мене потемніло в очах й під очима.
– Так вітаю Вас, Good morning? – ледве промовляю,
Бо англійською я більше нічого не знаю.
Заспокойтеся, не треба зовсім хвилюватись!
Ми приїхали, бо хочем тут у вас навчатись.
Хто навчатись? В стільки років? (мовити боюся)
Ви ж, Арнольд, такий роками як моя бабуся!
Уточняю, – каже мені матуся Сердючки –
Це навчатися тут будуть Шварцнеггра онучки.
Ми училище це ваше знайшли в інтернеті.
Ви рекламу розміщали в соціальні сєті?
Так, рекламу ми давали, що набір триває,
Та директора сьогодні на місці немає.
– А навіщо нам директор? – вже стали сердитись, –
Нам дозволив президент у Грицеві вчитись!
Ми поставим ліхтарі вам, покладем дороги,
Щоб Арнольдові внучата не побили ноги.
Вони гарно вишивають, шиють і малюють,
Ліплять з глини, вирізають,стінидекорують!
Поселіть їх в гуртожиток,в звичайну кімнату,
Бо вони ранішемали в п’ять поверхів хату!
Хай побудуть в вас, повчаться тут, такі хороші,
Може, трохи зрозуміють, де беруться гроші!
Треба, певно,парк ваш знести й ставок засипати
І уже аеропорт будем будувати!
Бо дівчатам добиратись далеко й незручно,
А це все ж таки Арнольда Швацнеггра онучки!
І давай тоді ці гості мене обіймати,
Цілувати по три рази й мої руки жати.
Обіймав мене Брюс Уілліс, Шварцнеггер, Сердючка,
Попливло все у очах і потерпли ручки.
Від обіймів отих дружніх я уся сіяю,
Розумію, що, напевно, свідомість встрачаю…
Я прокинулась від того – колега гукає:
«Володимирівно, де Ви? Машина чекає!
Киньте в сумку Ви буклети й наші візитівки,
Поїдемо «по набору» десь у Шепетівку!»

ПОДЛОЗНЮК Катерина – працівник ДПТНЗ «Славутський професійний ліцей»
КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
Ну що ж… почну я свій доклад,
Зібравши всі щоденники підряд
(щоб перевірку провести,
бо знаю я за ними ці «хвости»!)
Я до учительської пішла,
Щоб «муза-перевірка» надійшла!
Отож, відкривши я щоденник перший,
Побачила викладача історії таку догану:
«Він б’ється на уроці все без перестану!»
Цікавий знизу допис мене заінтригував:
«Але ж перемогу саме я й дістав!»
Наступний я щоденничок гортаю.
Усе, здається, чисто …
Ось … і маю …
Викладач біології своє додав:
«Батьки! Я б турбувати Вас дарма не став.
Благаю, підстрижіть свого синочка,
Бо дуже хочу я побачить його !»
Тут зрозуміло! Далі що?!
І викладач української вже написала:
«Петро не вчиться! Сподіваюсь Вас я здивувала!
Тому якщо він не здасть ЗНО,
То ЕКГ та флюорографія – це його!»
Кінця щоденникам немає …
Читати записи терпіння вже не вистачає …
Наступненький щоденник я тримаю.
Викладач фізкультури такий допис склав:
«Ваш син впирався як баран!
Стрибати через козла не став!»
І знову запис … ну, що тут?!
«Молилась на контрольній дуже гучно!
Молитись іншим дітям було не зручно!
Тому молитись іншим заважала!
Контрольну цим вона на думку інших і зірвала,
Ніхто не отримав позитивного бала!»
А далі ось …
«Ваш син останнім часом забрехався,
То, може, краще б на метеоролога навчався?!»
Цікаво звісно! Це прогрес!
У мене навіть з’явився інтерес!
Й щоденник цікавіший нині став,
Немов Шевченко власною персоною писав!
А якщо чесно, то скажу такі слова:
«Будуючи майбутнє та впевнено крокуючи вперед,
Не забувайте, що пташка довго готується на перший злет!»

МОСКАЛЮК Микола – учень ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти»
Найкраще бути собою
Микиті дуже хотілося познайомитися з Олесею, та хлопці казали, що в неї ще то-о-й характер, і таких, як він, вона просто не помічає.
Та якось хлопець набрався хоробрості, купив шикарний букет і став чекати на Олесю на парковій алеї, котрою, як він довідався, вона поверталася додому.
Але як тільки побачив дівчину, одразу ж розгубився: «Привіт! А це не ти… часом… забула ось ці квіти… на клумбі…»
Олеся посміхнулася: «А тут і клумби поблизу нема, може, ти їх на ринку знайшов, та ще й половину стипендії залишив там…»
Микита ще більше знітився і від хвилювання бовкнув: «Ну, не пів стипендії, але й недешево…»
На цей раз Олеся дзвінко засміялася: «Вустами малюка… Ну, добре, дякую, тобі теж іти туди? Пішли…»
Поступово розговорилися. Олеся запитала, де навчається Микита. Густо червоніючи, збрехав, що він – майбутній менеджер.
«А ти?» – поцікавився у дівчини.
«Я?» – Олеся на мить замислилася.
Ну, ким я ще можу бути? Навчаюся на Вищих курсах моделей…»
«А є такі? – здивувався Микита. – Ніколи не чув…»
«А звідки ж, – його супутниця знову засміялася, – по-твоєму, беруться моделі? Не з клумби!»
При згадці про клумбу Микита зніяковів. Вони попрощалися біля Олесиного будинку.
Другого дня, йдучи повз величезну скляну вітрину, несподівано побачив у перукарському залі Олесю: вона стригла клієнта. «Ось тобі й модель,» – Микиті стало якось неприємно.
Хлопець мало не запізнився на СТО, де проходив практику. В кінці зміни він, у промасленій робі, допомагав товаришам закотити на яму «Жигуля», котрий заглох.
І раптом побачив Олесю. Вона весело помахала рукою: «Привіт! А що, менеджери нині міняють колеса на машинах?»
Микита віддав тим же: «Ну, якщо моделі підробляють стрижками…»
Та Олеся, не образившись, запропонувала: «А давай знову познайомимось! Я – майбутній перукар!»
« А я – представився Микита, – майбутній автослюсар.»
І на душі обом стало легко-легко, бо не варто натягати на себе чужу личину, якщо хочеш насправді сподобатися.
Недаремно ж кажуть, що щастя у тім, щоб залишатися собою.

Лісневська Емілія – учениця ДПТНЗ «Лісоводський професійний аграрний ліцей»
Ха-Ха-Ха
Ха – ха – ха – ха
ха – ха – ха
причепилася блоха,
І не чорна, а зелена
називається «Тайфун» –
це мій біль сердечних струн.
П’ю «Тайфун» – минув криницю
у дворі – свою водицю,
п’ю «Тайфун» –
живіт здуває
апетиту вже не маю
п’ю «Тайфун»
і вже – не можу…
Із бутилок огорожу
вже зробив
бабусі вдома…
Появилася оскома…
Появився дискомфорт,
Мій живіт – аеропорт,
Все гуде, клекоче, рветься, –
Отако мені живеться.
Я – до лікаря, із жалеем,
– Що, мій друже, вив живали?
– Та нічого я не їв,
Пив «Тайфун», щоденно пив…
О, мій друже, це не гоже
Вам нічого не поможе,
Пийте воду із криниці
І здорові, білолиці
Ви будете аж сто літ
Люди, всім вам – заповіт
Ви не будьте, люди, лохи
Не шукайте собі блохів
– і будете білолиці
і здорові аж сто літ.
Правду кажу! –
Всім привіт!