Департамент освіти і науки

Хмельницька обласна державна адміністрація

ЮННАТИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ: Знаменитий проскурівський доктор-офтальмолог Сергій Миколайович Полозов, нащадки родини адмірала П.С. Нахімова та «школа юннатів» у місті Хмельницькому

Червень 23, 2020 Головна|Новини|Позашкіллю України - 100!|Юнатам-95 358 переглядів

В місті Хмельницькому, на розі вулиці Декабристів та провулку Шкільний, що в мікрорайоні Гречани, потопає серед мальовничої зелені дерев, декоративних кущів і квітів красивий столітній будинок, який місцеві жителі називають «школою юннатів» або «школа доктора Полозова». Тут знаходиться профільний заклад позашкільної освіти краю – Хмельницький обласний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді, до якого дружно збігаються навчатися, працювати і відпочивати від шкільного навчання дітлахи й учнівська молодь з навколишніх шкіл і осель мікрорайону, а педагоги та науковці краю, України і зарубіжних країн часто збираються тут на свої різноманітні науково-освітні форуми. Детальніше про заклад можна довідатись на його сайті за посиланням: http://hoencum.km.ua/?page_id=57.

Згідно з рішенням виконкому Хмельницької обласної Ради від 14 жовтня 1976 року № 280 та завдяки особистому наполегливому втручанню й авторитетним клопотанням в облвно, міських і обласних партійних та радянських органах влади Любові Петрівни Манорик, директора Української республіканської СЮН у ті роки, Хмельницька обласна станція юннатів отримала колишнє приміщення й земельну ділянку Хмельницької восьмирічної школи № 12 в мікрорайоні Гречани (4 будинки), яку незадовго до цього було закрито і її 3 навчальні корпуси стояли безлюдними, а територія – заростала бур’янами й чагарниками. З приходом сюди натуралістів усе змінилось і це місце стало квітучою окрасою міста.

Центральний корпус школи, де юннатівський заклад спочатку розмістився як обласна станція юннатів, а з 1992 року вже як Хмельницький обласний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді – розміщується і в нинішній час, збудований для гречанських дітей ще напередодні першої світової війни на території власного панського маєтку місцевим поміщиком Сергієм Ніловичем Нахімовим і його зятем Сергієм Миколайовичем Полозовим – знаменитим проскурівським лікарем-офтальмологом.

Їх імена, а особливо ім’я доктора, добре знані серед місцевих жителів і незважаючи на час завжди згадуються ними з почуттям глибокої поваги.

Крім будівництва в Гречанах лікарні, в 1912 році родина Нахімових і Полозових збудувала красиву простору школу, виділивши під її територію 2,5 га землі з маєтку родини Нахімових, завдяки чому місцеве населення отримало можливість фахово лікуватись, а діти – навчатись у школі, яку з часом стали називати панською і «школа доктора Полозова».

Згодом, приміщення відомої в окрузі лікарні було зруйноване, а от будинок школи добре зберігся та дбайливо доглядається нині, хоча й був у епіцентрі оборонних боїв влітку у 1941 р. та під час наступу радянських військ навесні 1944 р.

В 1928 та 1957 роках тут збудували ще 2 будинки з навчальними приміщеннями й квартирою для директора школи, які в 2008-2011 рр. разом із центральним корпусом були капітально відремонтовані і сьогодні утримуються в гарному стані й використовуються для навчання дітей, методичної та науково-педагогічної роботи.

Під час Другої світової війни поблизу школи розміщували свої вогневі позиції солдати-зенітники з німецького окупаційного війська, окремі з яких побували тут ще в 1918 році й деякий час також квартирували у Гречанах, по доброму запамятали місцевих жителів та приязно ставились до них. Коли ж сталось так, що гречанські дітлахи проникли через вікно в школу і викололи Гітлеру очі на портреті, ці солдати швидко знайшли новий і замінили ним, понівечений юними диверсантами, портрет фюрера та взяли під свій захист директора від кари гестапівців. Розлючений німецький комендант, у дружини якого дев’ятирічний мазур Ецько (Едвард) поцупив довгу золоту ланцюжку і порізав її кліщами й поділився нею з друзями – пастухами корів, погрожував його матері пістолетом за крадіжку, але побачивши переляканий вигляд обличчя, опухлого від сліз та кропиви малого бешкетника, і дізнавшись про долю сімейної золотої прикраси, заховав у кобуру свого пістолета й ошелешено розвів руками, сердито помахав Ецьку пальцем та посоромив його за вчинок.

В 1944 році в класні кімнати школи вселилися разом зі своїми кіньми й вояки з відступаючої слідом за німцями козачої кінної бригади, які голослівно вважали себе також арійцями. Ці озлоблені і жорстокі донські казаки-колаборанти, які залишили по собі у Гречанах недобру славу, тероризували місцевих жителів, безжалісно шмагали нагайками хлопчаків у колгоспній стайні за дитячі пустощі, зробили зі школи стайню та спалили для своїх потреб добротний шкільний паркан довжиною майже 0,4 км (дубові дошки товщиною 50 мм і висотою 2 метри), споруджений ще поміщиком і доктором. Наостанок німецький танк, втікаючи з Гречан, навмисно розвернувся гусеницями на водорозбірній колонці з латунною помпою, якою місцеві жителі добували з підземного джерела воду з лікувальними властивостями.

Шкільні будівлі війну пережили і вціліли. Австрійська бляха шкільного даху була посічена кулями, але під шифером прослужила ще аж до 2011 року. На місцях колишніх окопів та артилерійських позицій, де велися запеклі бої, ще з післявоєнних років донині ростуть яблуні старого шкільного плодового саду і розміщені учнівські навчально-дослідні земельні ділянки, за якими раніше доглядали гречанські школярі, а нині їх доглядають юннати Хмельницького обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді і займаються тут улюбленою справою.

Ім’я знаменитого лікаря, завдяки якому юннати мають гарні умови для навчання і відпочинку від школи в позаурочний час, тут часто й шанобливо згадують освітяни і місцеві жителі зі щирим почуттям глибокої поваги.

Як стверджували сучасники С.М. Полозова і ті, хто пам’ятав про нього як  людину й фахівця в галузях отоларингології та офтальмології найвищого гатунку, такого як він лікаря від Бога в місті Проскурові (з 1954 року – Хмельницький) ніколи не було ні до нього, ні після.

Сергій Миколайович Полозов народився в 1877 році на Смоленщині в старовинному російському місті Рославль, у великій купецькій сім’ї.

Батько – Микола Олександрович Полозов був у місті дуже відомою і шанованою людиною. У свій час він об’їхав всю Росію та майже півсвіту, побувавши в Японії, Китаї та Сінгапурі. Його стараннями в губернії були збудовані дві школи.

Матір – Катерина Григорівна Мікешина була родичкою знаменитого скульптора и художника Михайла Мікешина – близького друга Тараса Шевченка, автора пам’ятників Богдану Хмельницькому в Києві і «Тисячоліттю Росії» в Новгороді та багатьох інших.

Відомий скульптор, народний художник СРСР Сергій Конєнков, який також жив у Рославлі й ще з дитячих років часто бував у гостях у сім’ї Полозових, у книзі «Мой век» писав, що глава сім’ї – Микола Олександрович дотримувався демократичних поглядів, вважаючи за необхідне змінити існуючий стан речей, коли гроші правлять світом. Своїх дітей він теж виховав демократами й достойними людьми.

Старша донька Миколи Олександровича – Ольга закінчила в Санкт-Петербурзі жіночий медичний інститут, стала лікарем, дружила з відомим російським пролетарським письменником Максимом Горьким. Середня донька – Марія також закінчила жіночий медінститут, працювала лікарем на заводі разом з Михайлом Івановичем Калініним – майбутнім Головою Президії Верховної ради СРСР, з яким згодом підтримувала дружні стосунки й лікувала членів його сім’ї. Молодша донька – Ніна стала викладачем літератури, була відзначена найвищою в СРСР нагородою – орденом Леніна.

Старший син Миколи Полозова – Олександр, захворів ще в молодому віці й закінчив життя в психіатричній лікарні, тому свою справу він передав другому сину – Миколі. Їх третій брат Дмитро, після закінчення Академії художеств, жив у Смоленську й Мінську, де викладав малювання, вивчав білоруську народну творчість, зібрав етнографічну колекцію, що стала основою Державного музею Білорусі. Дружив з поетом Янкою Купала. В 20-30-х роках жив у Ленінграді, де й пережив блокаду в роки Другої світової війни. Його син Микола, за прикладом батька, також став художником і відомим колекціонером, який збирав предмети мистецтва, бони (паперові гроші), книги, документи. Після його смерті колекція була передана родичами в Рославльський музей, а Миколі Дмитровичу Полозову незабаром було посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Рославля».

Ось у такій сім’ї народився й у такому середовищі виріс молодший син Миколи Олександровича – Сергій Полозов. Після закінчення в рідному Рославлі прогімназії, де навчався разом із майбутнім відомим художником та скульптором Сергієм Конєнковим, він за прикладом своїх старших сестер вирішив теж стати лікарем, вступив на медичний факультет Московського університету і закінчив його з відзнакою в 1902 році.

Після спеціалізації в Німеччині, Сергій Миколайович Полозов став лікарем ЛОР і окулістом в одній особі та повернувся на рідну землю.

Можливо, що саме в Москві він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Нахімовою – донькою Сергія Ніловича Нахімова, внука Миколи Степановича Нахімова – рідного брата знаменитого адмірала Павла Степановича Нахімова, героя Синопської битви та оборони Севастополя, на бастіонах якого він і загинув від кулі французького снайпера в останні дні червня 1855 року.

Сергій Нілович доводився адміралу Нахімову внучатим племінником.

Він жив у Москві, мав демократичні погляди і був близько знайомий з відомим письменником графом Львом Толстим. Літній період він любив проводити разом з родиною у своєму маєтку в мазурському селищі Гречани Проскурівського повіту, де мав у господарстві багато фруктових дерев, велику пасіку з приміщенням медогонки, а від торгівлі медом – гарні прибутки.

Валентина Нахімова отримала хорошу домашню освіту і все життя також дотримувалась демократичних принципів. До одруження вона жила в Цюріху, де дружила з російськими революціонерами-емігрантами – Вірою Засулич, Георгієм Плехановим, Павлом Аксельродом, Володимиром Бонч-Бруєвичем.

Одружившись з Валентиною Нахімовою, Сергей Полозов поріднився з біологом и генетиком Миколою Тимофєєвим-Рєсовським, рідна тітка якого була дружиною брата Сергія Ніловича – Миколи Нахімова.

Після весілля Валентини із Сергієм Полозовим, батько виділив їй посаг – 328 десятин землі в їх спадковому родинному Гречанському маєтку, що знаходився неподалік від містечка Проскурів. Сюди й переїхала в 1910 році молода сім’я Полозових на постійне проживання.

Сергій Миколайович став працювати в Проскурові лікарем-офтальмологом  у лікарні й амбулаторії, а ще вів приватний прийом хворих. Як унікальний спеціаліст із ЛОР і офтальмології, він швидко здобув визнання серед своїх колег та популярність у пацієнтів і місцевих жителів.

Через те, що з міста до маєтку в Гречанах було задалеко, а бажаючих лікуватись у доктора Полозова ставало все більше й більше, його близький друг і колега – відомий проскурівський лікар та громадський діяч Шполянський Мойсей Львович надав йому приміщення під кабінет для прийому пацієнтів у своєму власному будинку в центрі міста. Зі зростанням професійної майстерності, кількості вилікуваних людей і популярності, зростав також і потік хворих до доктора Полозова. У дні прийому їх С.М. Полозовим, Аптекарська вулиця, що прилягала до дому Шполянських, завжди була заповнена возами – хворі різних статків, національностей та віросповідань з’їжджалися сюди з усієї округи, з ближніх і дальніх містечок та сіл.

Як розповідали ще місцеві старожили, неподалік від залізниці він, за підтримки тестя – Сергія Ніловича, збудував у маєтку в Гречанах лікарню, відому як «больница доктора Полозова». А його дружина – Валентина Сергіївна, в 1912-1914 рр. з допомогою родини організувала у власному будинку в Гречанах «Виховний дім для бездомних дітей», де приютила 18 знедолених підлітків-сиріт, за якими доглядали дві виховательки.

Варто відмітити, що поряд з успішною лікарською практикою, доктор С.М. Полозов, ім’я якого в той час уже стало добре відоме в місті й повіті, вів широку громадську діяльність: до Лютневої революції – в Земстві, в період Першої світової війни – в земському союзі, організовуючи навчання медсестер на базі лікарні і санітарну службу для Південно-Західного фронту, а після революції – на виборних посадах в системі охорони здоров’я. Його призвали у армію як лікаря з самого початку світової війни, де він прослужив начальником сануправління до розвалу фронту більшовиками. Виїхати ж за кордон після революції доктору Полозову не дали самі проскурівчани, які зуміли вмовити його зостатися в місті разом зі своєю сім’єю. Згодом він і сам не захотів покинути свій просторий ошатний будинок у Гречанах, улюблених собак, друзів, пацієнтів та мальовничий край, який запав йому в душу.

В роки громадянської війни до їх красивого й просторного будинку одна за одною часто й нахабно вселялися ватаги озброєних вояків ворогуючих сторін, які своїми вчинками завдавали їм важких моральних і матеріальних збитків, ображаючи беззахисну родину й розкрадаючи її майно.

В лютому 1919 року, під час сумнозвісного Проскурівського погрому, спровокованого більшовиками й затіяного п’яними козаками-петлюрівцями отамана Семесенка, і масових жорстоких убивств єврейських сімей (жахливою смертю під час різанини загинуло понад 1600 людей), в домі доктора Полозова знайшли прихисток і рятувались від кривавої різні багато місцевих жителів-євреїв, а сам Сергій Миколайович ходив по місту і як лікар без страху перед лютуючими бандитами виконував свій лікарський обов’язок. Ризикуючи своїм життям, він заходив у єврейські будинки, рятував там поранених та прямо на вулицях надавав першу медичну допомогу пораненим і відвозив їх у лікарню.

В цей надзвичайно небезпечний час всі дорослі члени його сім’ї, в якій було окрім нього з дружиною ще шестеро дітей, тесть із тещою, вихованка й няня зі своєю донькою, озброїлись, щоб чинити опір озвірілим нападникам. Але авторитет доктора Полозова був у місті таким великим, що на нього, одягнутого в білий лікарський халат, під час погрому не посмів напасти жоден душогуб, а вдиратися у його дім, щоб убивати євреїв, які знайшли в ньому сховище та захист, бандити так і не наважились.

Cергій Миколайович відкрито звернувся до міської влади з вимогою негайно домогтися від козацького командування припинити звірячі погроми й убивства і попередив про ту велику ганьбу, котра очікує українське населення міста й країни та їх владу за це у майбутньому. Симон Петлюра, який був категоричним противником погромів, дізнавшись про жахливу трагедію, наказав покарати учасників погрому і розстріляти ватажка погромщиків, а до Сергія Миколайовича прислав свого посланця з особистими вибаченнями. Згодом, як свідчать архівні документи НКВД, що збереглися якимось дивом в Україні після розвалу СРСР, чекісти підступно й майстерно організували убивство Петлюри у Франції зі судом, слідством, наданими підтверджуючими документами, свідченнями очевидців трагедії та виправданням його убивці – секретного агента НКВД, що на суді вмотивовувалося нібито особистою причетністю Петлюри до погрому і жертв серед єврейського населення.

В листопаді 1920 року, коли петлюрівці спільно з савинківцями, уже втікали з Проскурова від червоних кавалеристів бригади Григорія Котовського, вони наостанок також затіяли погром і трагічна історія бійні євреїв знову повторилася. П’яних душогубів, які зненацька вдерлися в будинок Шполянських, де був лікарський кабінет доктора Полозова, він знову відчайдушно зустрів у білому халаті і не поступився їх вимогам та не допустив у будинку різанини.

З перших же днів вторгнення в місто більшовиків, у Сергія Миколайовича почалися проблеми з їх владою, а особливо – чекістами й новими чиновниками від медицини, котрим не подобався незалежний і волелюбний характер розумного та поважного доктора. Його потягли в ЧК і чекісти шість годин тримали в натовпі затриманих, а потім допитували, вимагали від нього золота й робили обшук, сподіваючись його знайти, ставили до «стінки» і погрожували розстрілом за племінника, який пішов служити білогвардійцям. Не вбили, а обмежились погрозами, бо він був найкращий і незамінимий як висококваліфікований лікар та вмілий організатор лікувальної справи у місті.

Новоявлені чиновники від медицини стали йому диктувати свої вимоги. Вони змушували його відмовитись від приватної практики, завдяки котрій він утримував свою велику й багатодітну сім’ю, четверо з яких – студенти, а ще троє менших дітей і дружину з пристарілими батьками. Він не погодився відмовитися від приватної практики, і за це мстиві чиновники його покарали – виключили з профспілки лікарів. Потім схаменулись і покликали назад, але тоді він уже й сам не захотів повертатись.

Після утвердження в Проскурові більшовицької Радянської влади, нові чиновники все ж таки «зрозуміли» Сергія Миколайовича Полозова, визнали його потрібним і призначили першим завідуючим лікувальною частиною Проскурівського повітового відділу охорони здоров’я. Він же став ще й організатором та завідуючим відділення з лікування хвороб очей, вух, горла і носа при Проскурівській міжрайонній лікарні.

В розпал Голодомору не зміг більше терпіти наруги над собою нової влади й дивитись на жахи більшовицького господарювання, гоніння на віру та розорення й руйнації церков, костелів і синагог (лише синагог в місті було півтора десятка), переслідувань, знущань та вбивств місцевих людей вірними ленінцями, колишній власник маєтку і тесть С.М. Полозова – Сергій Нілович Нахімов, який жив тут разом із родиною ще з осені 1918 року. Скориставшись великою дозою вероналу, він покінчив із собою.

Влітку 1936 року доктор С.М. Полозов організував пересувну бригаду лікарів для боротьби з трахомою и риносклеромою – хворобами очей, що були справжнім «бичом» для сільського населення. За два наступних роки ця бригада, очолювана Сергієм Миколайовичем, об’їздила всі райони Проскурівского округу. 25 липня 1937 року про неї написала «Правда» – центральна газета Радянського Союзу. В публікації згадувалось, що лише за один день у містечку Ярмолинцях лікарі прийняли 370 хворих, які приїхали з різних сіл. А тижнем раніше, в містечку Красилові, пацієнтів було майже 700!

Не важко й порахувати та визначити, що за весь цей час доктор С.М. Полозов і його колеги надали допомогу десяткам тисяч пацієнтів, а самовіддану працю їх колективу мала б гідно оцінити більшовицька влада.

В цей час в Країні Рад лютував Великий терор ленінців-сталіністів, що не оминув гречанських мазурів і заможних родин, окремим представникам яких вдалось вижити. Безневинних людей сталінські сатрапи масово заарештовували й засилали в Казахстан і Сибір, завчасно «зачищаючи» тили Червоної Армії перед нападом СРСР на Польщу. Кому вдавалось – втікали працювати в шахтах Донбасу, що було в ті роки рівноцінне небезпечним каторжним роботам.

15 грудня 1937 року, заледве переступивши 60-літній рубіж життя, Сергій Миколайович Полозов помер від інфаркту. Тепер важко встановити, що ж за обставини чекістської вакханалії в Проскурові, чому, що за владні «персони» і як зуміли довести його до такого стану та вкоротили йому віку.

Можливо, що саме постійні й незаслужені переслідування родини, арешт чекістами і ув’язнення більшовицькою владою його сина Миколи, якого засудили до розстрілу, заміненого за особистим клопотанням друга сім’ї Бонч-Бруєвича більшовицьким «правосуддям» на 20 років концтаборів ГУЛАГу, тоді й спровокували у нього гострий серцевий напад і раптову смерть.

Згідно зі спогадами корінних жителів, знаменитого доктора, якого так безмежно поважали й любили всі без винятку, вийшов хоронити увесь люд Проскурова. В той сумний для проскурівчан день місто буквально обезлюдніло, а його населення, прощаючись із дорогою їм людиною, заполонило весь шлях, де проходила похоронна процесія, що простягалася живою рікою до його могили аж із-за мосту від Гречан, нинішніми вулицями Камянецькою та Проскурівського підпілля.

Незважаючи на велику віддаль, домовину з тілом покійного доктора люди несли на руках від його будинку з Гречан до самого міського кладовища, де він навіки упокоївся серед інших поважних лікарів-проскурівчан.

Овдовіла Валентина Сергіївна Полозова разом зі своєю сім’єю переїхала з Проскурова в Росію і померла у віці 94-х років у місті на Неві – Ленінграді.

Сьогодні могилу Сергія Миколайовича Полозова з його ім’ям, висіченим без зазначення дат життя на білій мармуровій надмогильній плиті, зовсім нескладно знайти на центральній алеї Старого кладовища міста Хмельницького поряд з красивими надгробними пам’ятниками командира 12-ї артилерійської бригади генерал-майора Аркадія Івановича Картамишева та проскурівських лікарів. Могутній платан із колючим дротом, давно врослим у його стовбур, що був колись і чомусь опутаний цим дротом вище коріння, виріс поряд з могилою. Він підіймав і перевертав своїм коренем мармурову надмогильну плиту. Кілька років тому це дерево міські комунальники зрізали, а нещодавно за кошти внуків знаменитого доктора та за особистої участі краєзнавця Ярослава Михайловського упорядковано основу надмогильної плити й доповнено її гранітною двомовною інформаційною плиткою.

Десятиліттями ім’я доктора-офтальмолога Сергія Миколайовича Полозова пам’ятається й шанується в середовищі хмельницьких лікарів, а пацієнти з таким прізвищем часто відчували до себе їх особливу увагу в лікарнях міста.

До цього часу його ім’я, людяність і любов до дітей, зі щирою повагою часто згадують гречанські мазурі та педагоги-натуралісти «школи юннатів», які тут навчають дітей і зберігають будинок, збудованої ним із тестем школи та родючу землю, що їй належить, як безцінний спадок і пам’ять про його світле ім’я. А в колективі юннатів Хмельницького ОЕНЦУМ є нащадок родини доктора Полозова – юннат Євгеній Чубаков, сім’я якого зберігає пам’ять про Сергія Миколайовича та пишається ним.

З часом, на жаль, нові покоління хмельницьких міщан дещо призабули ім’я доктора Сергія Миколайовича Полозова. Однак, сьогодні його ім’я знову на устах у багатьох тисяч хмельничан, адже тепер воно назавжди вписане золотими буквами в історію міста Хмельницького та медицини нашого краю, а його фотопортрет протягом десятиліть зустрічає пацієнтів у холі відділення офтальмології обласної лікарні.

Можливо, що було б справедливо назвати славним ім’ям знаменитого доктора одну з міських лікарняних установ чи вулиць.

Нині міською й обласною владою і пам’яткоохоронцями розглядається питання про внесення освітянського будинку юннатів «школи доктора Полозова», що уже став яскравою сторінкою нашого минулого, у Перелік пам’яток історії і культури, а території Хмельницького обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді – надання обласною радою статусу дендрологічного парку місцевого значення з назвою «Юннатівський».

За спогадами окремих старожилів селища Гречани і відомостями сайтів:

http://samlib.ru/a/aristah_w_s/nnn.shtml ;

http://www.proskurov.info/about/information/history/959-2008-11-20-07-40-15 ;

http://roslavl2.narod.ru/Stati/biblioteca/16.html ;

https://jewishkrasilov.org.ua/kbp/o-proskurovskix-pravednikax .

За матеріалами Хмельницького ОЕНЦУМ.

За матеріалами Хмельницького ОЕНЦУМ.